Загружаю…
Вимагаємо припинити рейдерське захоплення Соціалістичної партії України!
Зберегти українську землю для наших нащадків!
Порівняння варіантів управління багатоквартирним будинком
Як захистити свої інтереси при здачі земельного паю в оренду
«Одна на всех, мы за ценой не постоим»…
Приклад високого професіоналізму й справжнього патріотизму
Полтавський землезнавчий старт В. Вернадського
Посівний календар на 2017 рік
Зміна фаз Місяця в 2017 році
Топ-10 продуктів для підняття вашого імунітету

Статей: 5081
Коментарів: 1484
Людей на сайті:5

Як подолати колапс банківської системи

Автор: Володимир ЛАНОВИЙ

Дата: 2017-01-06

Банківська система та реальна економіка існують окремо і тому вони непродуктивні. Саме з цієї причини відбувається їх спільне безнадійне падіння.

Банківський сектор України близький до повного розвалу і знищення.

Без банків подолати кризу дуже складно. У ринковій економіці банки є центром усього фінансового обороту суспільства.

Усе інше - виробничі, сервісні і споживчі системи, урядові органи зі своїми бюджетами, прибутками і збитками - обертається навколо них.

Від розвалу банківської системи розсиплеться уся економіка, і така перспектива не за горами.

Банківські установи закриваються. Залишилася лише половина з тих, хто працював ще два роки тому. Обсяги послуг банківського сектору тільки за вісім місяців 2016 року зменшилися на 30%, що є надзвичайним явищем і рекордом для усіх галузей національної економіки у 2016 році.

Кредитування зупинилося, а процентні ставки відірвані від реальності. Оздоровлення банків-банкрутів не відбувається, а закриття банків не прокладає шлях до відновлення функціонування грошово-кредитної системи.

Необхідно сказати також про деякі особливості української банківської системи.

За даними НБУ, вона складається не з повноцінних банків, а із своєрідних фінансових пірамід, які збирають гроші вкладників під завищені відсотки, не маючи планів отримання прибутків, а отже, і повернення вкладів. Гроші використовуються власниками таких установ для своїх побутових потреб і переведення за кордон.

Проте іншу роль відіграють банки олігархічних холдингів, які через депозитні інструменти викачують гроші громадян для фінансування своїх застарілих підприємств. Ці операції заборонені НБУ, проте останній не помічає таких порушень. Хоча олігархи теж люблять розкіш і здійснюють трансферти в офшори.

Третя група банків - іноземні фінансові установи, які заробляють на високих процентах, як правило, за кредитами споживчого призначення.

Виходячи із заяв фінансового керівництва, банки закривають через їх зловживання, зокрема, через валютні спекуляції, відмивання "брудних" грошей і фінансове шахрайство. Виходить, що тільки перша група банків підпадає під такі звинувачення, але закривають банки усіх трьох груп, і не тільки за зловживання.

Четверта група - державні комерційні банки: Ощадбанк, Укрексімбанк, Укргазбанк, Надра. Вони діють за інших правил та умов.

Вони кредитують, як правило, державні підприємства ПЕК, повернення позичок не вимагають, хоча через це мають великі прогалини у своїх балансах. Їх непокриті борги на десятки мільярдів гривень фінансуються з державного бюджету під лозунгом поповнення статутних фондів банків власником-державою.

Проте держава не має права фінансувати з бюджету грішми платників податків привілейовані установи. У ринковій економіці держава відділена від підприємств і банків. Ми продовжуємо жити при плановому соціалізмі. Відмінність лише у тому, що тепер фінансуються збитки держкорпорацій через посередництво держбанків.

Цим переліком я б не обмежився. В окрему групу треба віднести російські банки, які виконують не тільки економічні, а й політичні завдання. Для них робота на роздрібному депозитному і позичковому ринках чи купівля державних облігацій внутрішньої позики - тільки прикриття.

Стратегічними завданнями є отримання у власність українських корпорацій, банків, мережевих комплексів у сферах мобільного зв'язку, енергопостачання, а також фінансування своїх агентів на нашій території.

Треба зауважити, що виведення комерційних банків із стану колапсу мусить відбуватися зусиллями самих банків. Роль грошового регулятора у таких випадках повинна зводитися до їх санаційного кредитування - дуже обмеженого і коштом резервного фонду системи, а не незабезпеченої грошової емісії.

Однак не шляхом зупинки діяльності, закриття і конфіскації заставного майна банків. Конфіскація не може бути самоціллю, як це відбувається зараз.

По-перше, продавати заставне майно безнадійних боржників повинен сам банк, це його право власності та компетенція, його безпосередні відносини з боржниками та узгодження з ними вартості майна. При чому тут НБУ?

Коли усю купу цього майна 80 закритих банків продає одна сумнівна контора, так званий фонд гарантування вкладів, яка не є власником застав і не може ними розпоряджатися, це виглядає як арешт чужої власності без юридичних підстав.

Передавання фонду чужого майна - це підміна об'єктивних процесів. Він буде продавати майно безконечно довго, значить, повернути усі депозити не вийде, продажі будуть непідготовленими і непрозорими, а тому - за заниженими цінами.

Є інформація, що заставне майно закритих банків, яке формально вартувало близько 400 млрд. грн., оцінене фондом 90 млрд. грн. Він не зацікавлений продати якомога дорожче, бо у нього нема власних боргів, які треба компенсувати для потреб повернення вкладів у банках - кінцевих банкрутах.

По-друге, фонд гарантування вкладів, за логікою, повинен управляти резервними коштами, які збираються з відрахувань кредитних установ. Для повернення депозитів громадян ліквідація банків непотрібна. Якщо резервних коштів у цьому фонді не буде вистачати, то влада повинна підняти ставки резервних відрахувань.

Якби заставне майно продавали власники-банки, то непокрита заборгованість останніх перед вкладниками була би значно зменшена або навіть повністю погашена. Адже при видаванні позичок банки, як правило, вимагають від боржників надання застав, вартість яких у два-три рази перевищує суми кредитів.

Схоже, заяви фонду про нестачу грошей для повернення вкладів неправдиві.

Очевидно, діють схеми із захоплення майна банків. Тут є підстави для підозр. Неприємний кримінальний присмак має й операція погашення зобов'язань перед вкладниками приватного банку "Михайлівський" (або його нового власника - Діамант-банку) коштом державного бюджету.

По-третє, повернення вкладів не вирішує проблеми відновлення діяльності банків, бо зависають зобов'язання перед іншими кредиторами: підприємствами, що мали депозити, фінустановами-кредиторами, НБУ - за кредитами рефінансування.

Скандал навколо депозитів компанії МТС на 250 млн. грн., які не повертає Платінум-банк, - яскраве свідчення цієї проблеми. Виглядають дивними рішення апеляційного суду, який дозволяє банку не повертати ці депозити.

По-четверте, існують інші, неруйнівні способи відновлення банківської ліквідності. Під час фінансової кризи 2008 року федеральний бюджет США викупив частину акцій банків-банкрутів, а після подолання кризи продав їх і повернув гроші державі.

Інший спосіб, який широко використовується у західних країнах, - поглинання банків-боржників банками-кредиторами або об'єднання та укрупнення установ. У всіх випадках банки залишаються. Це важливо, бо зберігаються кредитні історії клієнтів і самого банку. У нас же - благодать для шахраїв, коли кінці - у воду.

Саме збереження установ мусить бути метою процедур відновлення, бо інакше, при тотальній ліквідації банків, банківська криза отримує глобальне розповсюдження і загрожує усій національній економіці.

Структурно-функціональна модель банківської системи

Проте спочатку дамо відповідь на головне питання: якими є причини банківського колапсу в Україні, що привів до зменшення інвестиційно-кредитних послуг в країні і через це - до декапіталізації економіки? Розглянемо, що відбувалося у грошово-кредитній і банківській системах у 2014-2015 роках.

У штатному режимі ці системи функціонували так. Банки отримували основну частину грошового ресурсу з двох джерел: депозити населення, кредити рефінансування НБУ, а також купівля останнім облігацій уряду чи отримання банками кредитів регулятора під ці папери.

Однак якщо кредитні установи олігархів отримували від НБУ багатомільярдні суми, то іншим перепадало значно менше. Проте зараз стає відомо, що і російські банки отримували карт-бланш на кредити рефінансування.

До 2014 року таке централізоване рефінансування банків здійснювалося у відносно обмежених обсягах, крім 2008 року. Тоді український центральний банк здивував світ і друкуванням надлишкової гривні - понад 100 млрд. грн. за три місяці, і рекордними темпами девальвації національної валюти - на 60%.

Основну частину ресурсу банки здобували на депозитному ринку. Він був сприятливим, і їх депозити динамічно зростали завдяки відносній сталості купівельної спроможності грошової одиниці. Інші джерела кредитних ресурсів мають, звичайно, іноземні банки - від своїх материнських структур з-за кордону.

Позичкові функції теж були різні. Кредитні установи олігархічних холдингів фінансували власні підприємства. У держбанків - свої боржники, їх зобов'язання "списуються" з бюджету. Дрібні установи переважно надають некредитні послуги: обслуговування платежів, конвертація валюти, збереження цінностей.

Банки, які здійснювали фінансово-пірамідальні проекти, зрозуміло, також нікому не позичали гроші. Інші, в першу чергу, іноземні банківські корпорації, мали диверсифіковані активи: вони купували внутрішні облігації уряду, надавали споживчі позички, кредитували малий і середній бізнес.

До того ж у 2005-2008 роки іноземні банківські установи завітали до нас для обслуговування масштабного імпорту товарів і послуг. Тобто вони розширювали ринок виробів компаній своїх країн - Німеччини, Франції, Італії, Австрії, Швеції. З цією метою вони масово надавали валютні позички українським сім'ям.

До речі, цей наплив валютних кредитів створив високу хвилю відходу валюти з України під час світової фінансової кризи 2008 року та падіння курсу гривні, після чого розгорнулася криза неповернення внутрішніх валютних позичок банкам.

Така грошово-кредитна модель дозволяла тримати купівельну спроможність та обмінний курс гривні на відносно стабільному рівні у 1996-2008 роках. Проте вона була неспроможна знизити процентні ставки до раціонального рівня, оскільки фонди для запозичень були в дефіциті.

Описаний вище грошовий трансмісійний механізм забезпечував оборот кредитних ресурсів, поступово наповнюючи системи монетарними засобами і певним чином піднімаючи капіталізацію банківської сфери. При цьому роль НБУ була частково регулювальною, коректуючою і певній частині - емісійно-інфляційною.

Механіка розвалу грошово-кредитної і банківської систем

Однак 2014 рік усе перевернув. Грошове водопілля, влаштоване центральним банком - за рік було видано понад 220 млрд. грн. позичок рефінансування і на 180 млрд. грн. регулятор викупив державних облігацій у банків, - зламало системи і зруйнувало грошово-позичковий механізм.

Шалена девальвація валютного курсу підірвала позитивні очікування клієнтів. Замість вкладень на депозитні рахунки почалися масові вилучення грошей з банків. Останні втратили ринкові джерела надходжень. Вони не могли не тільки надавати позики, а й розписалися у неспроможності платити за своїми боргами.

НБУ пішов назустріч банкірам і наповнив банки штучно надрукованими грішми. Здебільшого ці банкіри були ставлениками олігархату. Обсяги централізованого рефінансування вийшли за будь-які розумні межі. Регулятор вирішив замінити ними надходження депозитів, аби покрити дефіцити і вирівняти баланси банків.

На жаль, це дало зворотний ефект.

Емісія у таких обсягах прискорила девальвацію і ще більше спустошила банківську систему, суттєво знизила вартість ресурсів банків. У першому кварталі 2015 року необґрунтовано емітували ще близько 60 млрд. грн. для позичок "Нафтогазу", фонду гарантування вкладів і на поповнення капіталу державних банків.

Наслідком стали надзвичайно високі ставки позичкових відсотків і галопуюча інфляція споживчих цін: за офіційними даними у 2015 році вона перевищила 50%. Лише пізніше, з 2016 року, український центральний банк зрозумів усю згубність такої політики, що наблизила фінансову кризу.

Саме руйнівна емісійна політика, як відомо, зупинила ринково-кредитні операції банків, позбавила їх депозитних надходжень коштів та отримання відсотків, а отже, привела їх до фінансової неспроможності.

У цих умовах для спасіння комерційних кредитних установ грошовий регулятор почав виплачувати їм проценти (зараз близько 20%) за кошти, які ті, не маючи варіантів активних операцій, розміщували на депозитних рахунках в НБУ.

Замість депонованих грошей банки отримують депозитні сертифікати, які використовуються як цінні папери: їх можна закласти і продати. Обсяг таких депозитів на рахунках в НБУ - близько сотні мільярдів гривень.

Можна припустити, що такі операції НБУ запровадив для збереження залишку грошей банків, проте їх може зберігати і сам банк. Але за що регулятор нараховує установам відсотки? Адже вкладення коштів на його рахунки не є послугами клієнтам, а тому не утворюється жодної вартості. Отже, ці проценти штучні.

Навіщо банкам цінні папери регулятора, якщо вони мають грошову ліквідність? Тільки для процентів. Це схоже на лихварську діяльність НБУ.

До речі, у деяких країнах - Ізраїлі, Індії - національний емісійно-кредитний центр іноді приймає від банків депозитні внески, проте без нарахувань процентів. Особливо обурює те, що до таких операцій допущені російські фінансові установи. За що їм Нацбанк України нараховує проценти?

Можна подумати, що, приймаючи гроші від банків, регулятор абсорбує зайві суми в позичковому обороті. Однак для таких операцій він володіє державними облігаціями внутрішньої позики, які він може продати банкам для стерилізації надлишкової ліквідності в обороті. У цьому випадку він не виплачує проценти - платить уряд, який отримує реальні доходи, тому такі проценти не є штучними.

Подібні фіктивні депозитні послуги регулятора і його штучні відсоткові платежі комерційним установам стали джерелом нової незабезпеченої грошової емісії та підштовхують банки до пасивної поведінки. Навіщо їм працювати з населенням та підприємствами, якщо прибутки від НБУ самі сиплються у долоні?

Такі операції стали масовими, вони витіснили функцію кредитування господарств та фізичних осіб і позбавили економіку відповідних фінансових надходжень.

Особливо безтурботно почувають себе за цієї системи обігу державні банки, які на "зайві" гроші отримують відсотки в НБУ, а даремні кредити державним корпораціям фінансуються інвестиціями з бюджету на поповнення капіталу.

Фактично регулятор створив віртуальний безплідний оборот коштів і дав змогу певним кредитним установам легко отримувати штучні прибутки. При цьому заморожуються гроші, які банки могли б направити в реальний сектор економіки.

Як можна побачити, в кінцевому вигляді банківська система і реальна економіка існують окремо, самі для себе і тому непродуктивно. Саме з цієї причини відбувається їх паралельне безнадійне падіння.

Цікаво, що така нова "модель" не цікава для олігархів. Їм не потрібні проценти, які нараховує центральний банк. Їм потрібні нові кредити чи депозити, якими б вони фінансували свої виробництва, але струмочки таких надходжень суттєво звужені. Це сильно вдарило по олігархах: деолігархізація проти чужих почалася.

Проте не будемо особливо радіти, бо нічого іншого, конструктивного для відновлення кредитно-банківського процесу поки що не відбувається.

Можна також побачити, що лише олігархічні і державні банки фінансують реальний сектор економіки. Однак, відомо, що ні перші, ні другі не фінансують бізнес вільно на ринках залежно від ефективності підприємств і проектів.

Ці банки перекачують гроші економіки у безперспективні галузі, оскільки зобов'язані підтримувати застарілі об'єкти олігархічної та державної власності.

Інвестиційні потоки у нашій економіці в основному рухаються проторованими руслами, коли власні прибутки суб'єктів господарювання реінвестуються. Тобто загальна структура останніх законсервована, незмінна, і лише банки могли б робити міжгалузеву фінансову реструктуризацію, оновлюючи економіку.

Проте банківська система, як ми побачили, консервує застарілу структуру національного господарства і тільки частково та явно недостатньо перерозподіляє інвестиційні потоки на користь нових підприємств і галузей.

Ще один прикрий та кривавий момент регулювання банківського сектору - різноманітні сприяння російським банкам. В умовах війни, як не дивно, їх не виводять з України. Навпаки, незважаючи на санкції, їх частка в банківському секторі України щорічно зростає: за 2,5 року капітал банків країни-агресора збільшився з 12% до 40%. При цьому обсяг їх кредитів залишається на рівні 14%.

Вони отримують і гривневі кредити від НБУ, і проценти від нього, і права на купівлю наших банків, як куплені ними раніше державні Промінвестбанк та Укрсоцбанк, і тиснуть на внутрішній валютний ринок.

"Санітарна" діяльність центробанку чи руйнування системи

Не тільки перераховані дії протиставив грошово-кредитній кризі національний регулятор. Він також включив до свого арсеналу антикризових дій процедуру очищення системи від безнадійних установ, коло яких визначає сам Нацбанк.

До цього кола він включив банки, які не виконують встановлені регулятором завдання із збільшення свого статутного капіталу і реструктуризації активів. Невиконання такого наказу переводить банки у ранг безнадійних і таких, що через певний час підлягають ліквідації.

На жаль, масштаби ліквідації перевершили раціональні межі. Чи не вихлюпнули ліквідатори з водою дитя? Що викликає неприйняття у цій методології очищення?

Чому невиконання плану докапіталізації стає підставою для закриття кредитної установи? Формально як критерії ліквідації банків використовуються також невиконання нормативів банківської діяльності, наприклад, нормативу адекватності капіталу. Проте ліквідація за такими критеріями неправомірна.

Питання ліквідації через банкрутство чи реорганізацію мусить розглядати не НБУ, а суди. Воно повинне вирішуватися мировими угодами чи шляхом продажу прав за борги. Натомість деяким банкам вигідно закритися, а не виконувати нормативи, оскільки при цьому "кануть у лету" їх кредитні історії та зобов'язання.

Згадаймо хоча б, як десять українських банків у 2015 році вивели до Австрії близько 12 млрд. грн. шляхом шахрайського подвійного обліку одних і тих же сум на різних рахунках. Ці суми були отримані, як правило, в кредит від НБУ. Учасники афери були готові збанкрутувати, але не погашати борги. Тобто такий порядок, введений ніби для боротьби з шахрайством, створює можливості для шахрайства.

Також стало відомо, що вимоги докапіталізації доводяться до банків не за нормативами, а вручну - шляхом "узгодження" сум з окремими банками і суб'єктивних приписок іншим установам, які потрапили у немилість. Це робить процес "очищення" системи корисливим, нелегітимним, незаконним, шкідливим.

Крім того, вимагати поповнення статутного фонду коштами власників банку, які в основному є представниками промисловості та інших секторів національного господарства, що перебувають у кризовому стані, нераціонально, оскільки у більшості випадків ця вимога не може бути виконана.

Звичайно, це не стосується державних банків, які докапіталізовуються не з виробничого сектору, а з бюджету. Не мають проблем з поповненням капіталу і російські банки, які отримують гроші як з РФ, так і від українського регулятора.

Чому регулятор вирішив, що в умовах кризи капітал повинен рухатися з виробничого сектору у фінансовий? Вимагати докапіталізації в окремо взятому банківському секторі - це суперечлива і навіть дискримінаційна ідея, бо в цьому випадку всі інші сектори мусять працювати на банківську систему, а не навпаки.

До того ж поповнення статутного фонду банку не є засобом повного покриття дефіциту його балансу. Докапіталізація не рятує. Ця дія не є вирішальною і не принесе бажаного результату. Не вона виведе банківський сектор з кризи.

Отже, українська банківсько-кредитна система значною мірою почала функціонувати всупереч своїм законам. Оборот грошово-кредитних ресурсів здійснюється не в об'єктивному, а в неприродному напрямку.

Гроші витікають і безповоротно зникають з банківської системи, коли вкладники забирають гроші у готівкові розрахунки.

Банки отримують значні обсяги монетарних засобів не з кредитно-депозитного ринку, а від емісійного центру країни, який випускає незабезпечені грошові знаки.

Банки залишком коштів не кредитують економіку, а переводять їх на зберігання в НБУ та існують завдяки його інфляційним процентним нарахуванням.

Державні банки існують для утримання збиткових державних підприємств і не відповідають за ці операції.

Все поставлене з ніг на голову. Грошовий потік тече не з гори в долину, а навпаки - з долини на гору, тобто не тече.

Грошово-кредитна система шкодить економіці (мова не йде про безліч інших потрібних сервісних функцій), оскільки у кредитній частині вона не створює вартості, а вилучає прибутки з економіки для утримання банків, що не працюють. На жаль, це ще один негласний податок на реальний сектор і громадян.

Не виконує ця система й санітарної місії: кредитуються збиткові комплекси, а банки компенсують свої втрати або від НБУ, або з бюджету. Випадають з обороту не установи-банкрути, а інші, ті що, як правило, не виконали вказівок зверху.

Додамо, що виділення банкам незворотних подачок з бюджету економічно невиправдане. Це повернення до радянської централізованої системи, яка забороняла конкуренцію, самофінансування і відповідальність отримувачів коштів.

Головне, що система за такого її регулювання не лікується. Це "очищення" без відновлення. Залишаються високими ризики депонування вкладів. Немає притоку позичок в Україну. Вихід іноземних банків з України показує, що не варто очікувати приходу транснаціональних компаній, які не довіряють нашим банкам.

Модернізація системи

Думаю, що головні проблеми банківського сектору витікають з ідеології регулювання грошово-кредитної системи, яка домінує в Україні.

Очевидно, у нашій банківській ментальності домінує думка, що банки існують лише для того, щоб зішкребти з економіки побільше грошей і направити їх на свої потреби. Усіх влаштовують шалені процентні ставки: так швидше нашкребти.

Ніхто не замислюється над тим, яку користь ця сфера приносить економіці. Навпаки, висміють того, хто думатиме про користь своєї установи для суспільства.

Популярна теза, що банки повинні "робити гроші" будь-якими способами, не має права на існування. Таким же чином можна виправдовувати розповсюдження наркотиків, проституцію, гральний бізнес - вони теж існують заради грошей.

Мають право на існування лише ті види бізнесу, які приносять користь суспільству. Такими треба визнати не фінансові афери, а надання людям, компаніям і державі потрібних послуг, які сприяють соціально-економічному розвитку.

Кредитно-банківська система побудована на принципах патерналізму центробанку і прямої підпорядкованості йому комерційних установ.

Це робить останні безвідповідальними за результати діяльності, а Нацбанк - фактичним власником всіх установ системи. Це дозволяє йому проводити невластиві для регулятора майнові операції, в тому числі неправомірні.

В умовах фінансових криз центральний банк повинен рятувати не окремі банки, надаючи їм кредити емісійного рефінансування, а грошову систему країни, зокрема, підтримувати стабільність курсу гривні, рівень процентних ставок, обсяги грошової маси, позитивне сальдо платіжного балансу.

Неправомірною є політика форсованого укрупнення банків, ліквідація дрібних установ і скорочення їх числа нібито для підвищення надійності системи. Економіці потрібні різні за масштабами, профілем і функціями банки, аби забезпечувати різні фінансові потреби. Концентрація банківського капіталу повинна відбуватися природно і добровільно.

Поповнення грошової маси в економіці шляхом емісійного друкування і поширення грошей ослаблює грошову одиницю і погіршує умови інвестування. Емісійно-кредитне фінансування окремих банків викривляє об'єктивний розподіл ресурсів у системі і створює умови для корупційних оборудок.

Можливості неконтрольованого друкування грошей центральним банком роблять непотрібним створення повноцінної резервної грошової системи, а без такої системи, яка б оперувала готівковою ліквідністю, неможливо забезпечувати компенсацію безнадійних кредитів, обслуговування прострочених боргів, а отже, і реновацію усієї банківської системи.

Одностороння опора на фонд гарантування вкладів, що оперує заставним майном, є абсолютно недостатньою.

Контроль за банківською діяльністю з боку регулятора поблажливий, не налаштований на упередження боргових проблем і їх конструктивне розв'язання.

Пруденційна функція НБУ надто обтяжлива для нього і виконується вкрай не конструктивно: тимчасові адміністрації від грошового регулятора не зацікавлені у відродженні банків. Очевидно, треба розділити регуляційну та пруденційну діяльність, їх повинні виконувати різні державні органи.

Повинна відбуватися вільна диференціація профілів банків. Ніхто не може обмежити їх багатофункціональність та універсальність, проте регулятору слід стимулювати кредитно-інвестиційні функції щодо реального сектору економіки.

Треба також покінчити з безвідповідальністю і фактично безконтрольністю діяльності НБУ з боку державних правоохоронних органів. Це робить можливими різні зловживання з грошима, іншим майном та активами банків, які український центральний банк визнав позанормативними чи неплатоспроможними.

У підсумку можна сказати про викривленість основних системних елементів і функцій грошово-кредитної системи в Україні. Потрібні базові функціональні зміни, аби ця система почала приносити користь суспільству. Зараз вона більше шкодить, періодично спустошуючи виробничі об'єкти і кишені громадян.

Головні структурно-функціональні реформи, на мій погляд, такі.

Нацбанк слід структурно перебудувати і по вертикалі, і по горизонталі. Його треба звільнити від пруденційних функцій і зосередитися на регулюванні грошово-кредитної системи та управлінні фінансовими резервами, забезпечуючи стабільність грошової одиниці, сталість і доступність вартості запозичень.

Резервування повинне бути обов'язковим і пропорційним до обсягів вкладів на поточних і карткових рахунках банків. Функції контролю за виконанням фінансового законодавства та пруденційні дії треба передати окремій незалежній державній установі, наприклад, Фінмоніторингу.

Діяльність НБУ мусить бути прозорою, передбачуваною та публічною у його емісійних, кредитних, фондових та резервних операціях. Він повинен адміністративно відповідати за досягнення основних цілей монетарної політики: стабільності цін, рівня комерційних процентних ставок та валютного курсу гривні.

Коливання ставки валютного курсу гривні, на мій погляд, повинні відбуватися у межах валютного коридору, визначеного на рік.

Рада НБУ повинна складатися з кваліфікованих представників громадськості (без представників уряду та парламенту), здійснювати нагляд за регулювальною діяльністю і визначати стратегію розвитку грошової системи. Діяльність центробанку повинна бути підконтрольною правоохоронним органам держави.

Комерційні банки слід вивести з-під прямого підпорядкування регулятору. Вони не повинні утримуватися кредитами рефінансування і депонування банківських коштів у НБУ. Неправомірними є введення тимчасових адміністрацій поза рішенням суду та вилучення Нацбанком заставного майна фінансових установ.

Нацбанк не повинен вручну втручатися в ситуацію на грошових ринках, надавати адресну фінансову допомогу окремим установам, пролонгувати їх борги, ухвалювати самостійні рішення щодо закриття банків, вилучення їх активів та передавання останніх фонду гарантування вкладів.

Слід скасувати такі інструменти як кредити рефінансування під заставу майна і депозитні сертифікати НБУ, застосовувати головним чином операції купівлі-продажу державних боргових паперів, операції репо з ними, валютні операції центробанку, а також його операції на фондово-біржовому ринку.

Приріст емісійних сум за рік мусить бути нормативно обмеженим і затверджуватися парламентом разом з прийняттям держбюджету. Повинна стати робочою облікова ставка НБУ, що можливо за низького рівня ринкових процентних ставок і насиченості банківської системи фінансовими ресурсами.

Необхідно забезпечити відповідальність банків за своїми зобов'язаннями, включаючи самостійне використання ними заставного майна для погашення боргів перед вкладниками і кредиторами та інші методи: продаж нових емітованих акцій корпоративними банками, уступки чи реструктуризація комерційного боргу.

НБУ повинен підвищити вимоги щодо адекватності капіталу, відповідальності за їх невиконання та щодо структури кредитних портфелів банків, які не повинні містити спекулятивні операції, інсайдерські видатки, витрати на купівлю об'єктів нерухомості та розкоші, та містити обмеження на купівлю державних облігацій.

Нацбанк мусить забезпечити відкритість умов договірних відносин між комбанками та їх клієнтами, повне інформування останніх. Він повинен захищати інтереси окремих вкладників у конфліктах з банками, адміністративно карати останніх, а також встановлювати обмеження на ставки тарифів оплати банківських послуг.

Це буде принципово нова банківська система, яка дасть нам тверду гривню, надійні банківські послуги і капіталізацію економіці.

Володимир ЛАНОВИЙ,
Економічна правда

Переглядів: 213   Коментарів: 0   

Додати коментар:

Введіть суму чисел

Loading
Не дамо знищити нашу партію!
Вірус проектів чи злий умисел?
А ми вам вірили…
Політвиконком СПУ дав оцінку діям ''ліквідаторів''
Наш курс – збереження і відродження СПУ
Три чверті українців звинувачують владу у погіршенні ситуації
Майже 70% учасників референдуму підтримають вступ України в ЄС
Прес-конференція "Соціалістична партія України: нове керівництво, програма та плани щодо місцевих виборів"

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

При використанні матеріалів сайту посилання на
прес-службу СПУ та www.spu.pl.ua обов'язкове